Ласкаво просимо в пекло

131

Привіт, шановний борець за емоційну картину світу.

А я ось той самий «нумер», принаймні, на думку моєї емоційної сім’ї. І навіть не важливо, що я точно так само, як і всі, відчуваю емоції — ридаю над фільмами, матюкаюся, коли програма не працює, або просто злюся, коли я в поганому настрої.

Я виросла в емоційному пеклі, тобто в родині істериків. Будь-яка проблема чи нерозуміння виливалися у скандал тривалістю півдня, з обов’язковими атрибутами типу хапання за серце, невтішними епітетами, усвідомленими ударами мене по слабких місцях. В ті часи я відрізнялася дикої стомлюваністю і неможливістю зосередитися. Плюс купа неврозів — замість того, щоб вирішувати проблеми, мені доводилося їх приховувати, інакше слід було ось це все.

Тепер я заміжня за дуже спокійною людиною. Наші з’ясування відносин, якщо такі трапляються, тривають рівно 10 хвилин (плюс півгодини «охолонути», якщо раптом ми занадто сильно розкричалися-образилися). І то це велика рідкість, зазвичай ми спілкуємося у форматі «у нас є проблема X, що будемо робити?». Близько години дискусій — і проблема вичерпана, або вирішено, що вона не так вже й важлива.

І раптом — раптово! — я повністю відмовилася від алкоголю (раніше я випивала нормально так), майже позбулася компульсивного переїдання, а моя працездатність злетіла до небес. Відпахати 10 годин в день вже для мене норма, а раніше і 4 були шалено утомливі. Дива, чи не правда?

А ще з емоційними людьми мене бісить те, що вони хочуть «відчувати», «переживати», втягуючи в це марне заняття оточуючих, а проблеми вирішувати не хочуть. У мами вже два рази був інфаркт. Кажу їй:

— Скороти кількість сигарет і кави (там Екшн сно неміряні кількості).

— Ні, у мене просто багато стресу.

— Безумовно, стрес — це погано, але накладати на нього ще й каву з сигаретами в таких кількостях — гірше подвійно.

І тут — картинний помах рукою, томний погляд «тобі не зрозуміти!» і «я про переживання, ну невже важко вислухати!».

Так, важко. Ці постійні соплі і істерики з будь-якого приводу коштували мені кар’єри в тому числі — зараз ось довгий процес піднімання себе заново. Це марна трата часу — мені цікаво обговорювати об’єктивні речі, а не пережовувати чужі соплі і переживання, тим більше, що проблема залишається невирішеною. Як тільки жування соплів і театральні істерики припиняються — ви не уявляєте, наскільки багато часу залишається на реально цікаві речі: спорт, науку, пошук цікавої роботи — ті самі, які дають мені задоволення, особистісний ріст і натхнення.

Так, о жах, я живу за розкладом. Навіть у вихідні. Знаєте чому? Просто тому, що розклад економить час. Ти точно знаєш, що тобі треба зробити ось це і ось це — тоді-то. У підсумку я умудряюся працювати, переучуватися на нову професію, 4 рази на тиждень займатися спортом, та ще й бачитися з друзями. Для моїх «творчих» родичів це «ну ти така правильна, що аж гидко». У них ж погане здоров’я, повний швах в кар’єрі і так далі. Але зате «емоційно багата життя».

А ще сюди ж: тотальне невміння розпоряджатися грошима, абсолютно жахливі стосунки з оточуючими (вони ж не зрозуміли моєї тонкої душевної організації!), вічний бардак скрізь: на столі, в холодильнику, в голові, на роботі. Натомість життя «емоційно багата».