На безрибї

91

Працюю в паб в центрі міста. За правилами закладу ми не продаємо нічого міцніше пива, а напої необхідно самостійно забирати біля стійки. Гості, звичайно ж, доставляють.

Прийшов мужик, явно вперше у нас. Як годиться, я йому розповідаю і обумовлюється. Цей тип замовляє собі пиво, сідає за найближчий до барної стійки стіл і чекає. Я підходжу і м’яко натякаю, що пиво йому доведеться забрати самому, на що отримую відповідь: «Нічого, я почекаю». Через півгодини пиво охляв, а мужик пішов, статут і охрипнув від ора на мене.

Бізнес-ланч. Приходить дуже акуратно одягнена дама: капелюшок, укладання, очочки, пальто, сумочка — зразок елегантності. Сідає, просить меню, хвилин десять його вивчає, а потім кличе мене. Я ще здивувався — чому мене, а не офіціантку? Пішов діалог, який я пронесу з собою через все життя:

— Вибачте, а це у вас адже паб, так?
— Так.
— Скажіть, а у вас можна взяти літр горілки на винос?
— Емм, ви розумієте, у нас немає міцного алкоголю.
— Шкода. Тоді чашку чаю, будь ласка.

А взагалі я наших гостей дуже люблю — чесне слово!