Не хочу бути вертольотом

19

Мене страшно задолбали ходити гаками, петлями і зигзагами.

Коли-то, натхненна бажанням мати власну квартиру і володіючи досить скромним бюджетом, купила квартиру в новому житловому комплексі. Район виглядав чудово: весь в зелених газонах, дитячих майданчиках і обіцяє незабаром обрости інфраструктурою.

Отже… Через пару-трійку років інфраструктурою він обріс. Обріс людьми, машинами, собаками і колясками, і всі вони тихо, а іноді й не тихо ненавидять один одного, а я ненавиджу забудовника. Ні, зелені газончики нікуди не поділися, вони навіть засаджені квітами і молодими деревами. Ні на одному газоні немає так дратівної багатьох «скорочує шлях стежки». Ні, справа не в людській порядності, справа в її безглуздість. Шлях не скоротити. Навіть якщо дуже хочеться, навіть якщо дуже треба. Та й газончики зовсім не газончики, а газонища.

Розташовані і вздовж, і впоперек, і тут острівець, і тут навскоси. Доріжки для людей виглядають, як лабіринт — ось тут тобі треба йти в бік метро, наліво, але ти йдеш направо. Звичайно, вихід з цього зеленого дива не зобов’язаний вести до під’їзду. Адже з висоти 25-го поверху необхідно милуватися на відточені симетричні лінії цього творіння. І так, посеред цієї доріжки з нізвідки може зрости дитячий майданчик, ось прямо по самій середочке. Щоб ти, і без того замучений ходінням колами з величезними пакетами, ще й потоптався між трирічними дітьми. Ні, випиляти газон зліва під цей майданчик було не можна. Негарно ж.

А за всім цим йдуть і інші проблеми. Тротуари в деяких місцях настільки вузькі, що там неможливо розійтися з коляскою, та навіть з іншою людиною без пакетів, сумок, собак і дітей. Щоб цей тротуар не став ще вже з-за припаркованих машин — поставили парканчик, але так, щоб ні один вихід з нього не йшов ні до під’їзду, ні до потрібної тобі доріжці. Паркувальних місць мало для масштабів такої забудови і машини паркуються один на одному і поперек всіх можливих шляхів відступу.

В моєму будинку немає чорних виходів в протилежну сторону від основного. А із зворотного боку будинку — автобусна зупинка і найближчий магазин, але я повинна обійти будинок, газон і ще газон, щоб сходити за молоком. А вдома довжиною з поїзда.

Зате з собакою є де гуляти? Немає. Адже на це, це, це і це газоні стоять таблички «не вигулювати собак». Причина: засіяний, молоді кущі, так захотілося.

Сумую по району, в якому знімала квартиру. Газони з стежками навскіс, у довгих будинках — арки наскрізь. Тротуари і доріжки широкі, незважаючи на те, що під час забудови не було розрахунку на велику кількість машин.

Виставила квартиру на продаж, чекаю. І знаєте, мені дуже прикро, при всій моїй злості на сам район — мені дуже подобаються люди тут. Собаки не рвуться з повідків, не гавкають, за ними прибирають. Ніхто не бухає в три години ночі з криками під вікнами. Навколо лавок немає килима з недопалків, лушпиння і битого скла. Так, є ті, хто може і фантик на землю кинути, але це якась одиниця на один будинок в якому живе понад 6 тисяч осіб, а таких будинків вже сильно більше десятка. Чистий, доглянутий, зелений район. Прямо, як у тих буклетах. Просто він не для людей, а вертольотів.