Сміх, та й годі

159

І знову з вами програма «З життя секретарів»! Сьогодні я усвідомила, чому так погано живеться на світі багатьом росіянам. Ми у всьому шукаємо підступ.

Піддавшись раптовому пориву гарного настрою, з посмішкою на обличчі і в голосі натхненно вещаю в телефонну трубку:

— Добрий день, компанія «Роги і Копита», Марія!
— Здрастуйте, — обережно говорить чоловічий голос. — Можу я почути Іванова Івана Івановича?
— Як я можу вас представити? — ще ширше всміхаючись, щебечу я.
— Не можу?! — дивується чоловік.
— Можете, звісно. Назвіться, будь ласка!

Чесно, просто чудовий настрій.

— А-а… Петров Петро Петрович.
— Хвилину, будь ласка! — урочисто оголошую я і готуюся переключити абонента.

Навздогін летить обурений голос:

— Дівчина, а чому ви смієтеся?!
— Вибачте?

Все ж збив з пантелику!

— У вас просто настрій хороший таке… Е-е-е…
— Я перемикаю вас, — з незмінною посмішкою кажу я, перемикаю, уявляю, кладу трубку.

Похмурі секретарі вам не подобаються. Посмішки, покладені по інструкції, вас теж не влаштовують. От і зрозумій вас!